Головне меню

video message chat movie speech bubble flat icon symbol 512a 629587303

ios
Screenshot 6 48024 122668064

Історія становлення Сумського державного педагогічного університету починається з 20-х років ХХ ст., коли питання підготовки вчительських кадрів набуло особливої соціальної ваги. Уже у 1922 р. у найближчі плани роботи фінансово-господарського відділу при Сумському відділі освіти входило «облаштування передбачуваної до відкриття педагогічної школи». Навесні 1924 р. почала здійснюватися широка кампанія щодо масової педагогічної перепідготовки вчительства на основі політичної підготовки, а відкриття Сумських вищих трирічних учительських курсів було призначено на 18 грудня 1924 р. – день початку роботи окружної вчительської конференції; однак ця подія відбулася напередодні Нового року – 28 грудня. До приймальної комісії надійшло 138 заяв, більшість з яких (120) – від вихідців із селян. Перші в історії закладу вступні іспити складалися з таких дисциплін: українська і російська мови (письмово); українська і російська мови (усно); політична грамота, природознавство, фізика; математика (усно); краєзнавство.

Згідно з результатами іспитів на перший курс вищих педагогічних курсів був зарахований 61 студент. Протягом першого навчального року контингент студентів розширено до 93 осіб (з них 32 жінки і 61 чоловік), в основному за рахунок делегатів від комсомольських і профспілкових осередків. Зауважимо, що тодішня система освіти була досить гнучкою і дозволяла поповнювати студентський склад упродовж навчальних триместрів. За соціальним станом студентська молодь розподілялися так: робітники – 5, селяни – 53, службовці – 7, інші – 28. До «інших» належали представники «буржуазних» та «дрібнобуржуазних верств», у тому числі вихідці із заможного селянства та середняків, діти батьків «вільних професій» (лікарів, митців та ін.). У подальшому відсоток «інших» був практично зведений нанівець. Серед зарахованих були 4 кандидати у члени ВКП(б), 10 членів і 4 кандидати у члени ВЛКСМ; решта 75 чоловік були безпартійними.

Необхідно звернути увагу на політику добору абітурієнтів. Тривалий час перевага віддавалася особам з партійними відрядженнями, які часто не мали навіть початкової освіти й хисту до педагогічної діяльності. «Пролетарське походження» слугувало, власне, перепусткою. Вихідцям із «непривілейованих верств» (із дворян, купецтва, духовенства) доводилося спочатку отримати довідку про приналежність до робітничого класу, пропрацювавши чорноробами на виробництві. Але коли з’ясовувалося приховування дійсного соціального походження, такі студенти негайно вилучалися із навчального закладу.

Викладачі педагогічних курсів відзначили загальний низький рівень підготовки абітурієнтів і велику диспропорцію у їх знаннях. Це пояснювалося тим, що значна кількість вступників отримала домашню освіту, частина були випускниками семирічки, початкової школи; траплялися вчителі з багаторічним педагогічним стажем. Керівництво курсів негайно удалося до впровадження системи заходів щодо запобігання аналогічним «рецидивам» у майбутньому. Було вирішено під час наступних вступних іспитів зараховувати до складу студентів тільки випускників семирічок; терміново була придбана партія відповідної літератури для підготовки вступників; зусиллями викладачів розроблена й реалізована план-програма для підготовчої групи такого змісту: українська мова – 6 год., російська мова – 3 год., політграмота – 2 год., математика – 6 год., фізика – 3 год., географія – 3 год., педагогіка – 2 год., історія культури – 2 год., сільськогосподарська економіка – 2 год., малювання – 2 год., співи – 2 год. Як бачимо, у підготовчій роботі наголошувалося на українській мові (з метою підвищення мовленнєвої культури абітурієнтів), математиці та естетичних предметах (для виявлення й розвитку творчих здібностей майбутніх учителів).

Улітку 1925 р. усі Вищі педагогічні курси, у тому числі Сумські, були реорганізовані в педагогічні технікуми. У «Положенні про технікуми УРСР» зазначалося, що це «вищі школи, які мають за завдання підготувати фахівців вищої кваліфікації в певних вузьких спеціальностях для різних галузей народного господарства, державного і культурного будівництва».

Педагогічні технікуми готували вчителів з вищою освітою для 1 – 4 класів. Термін навчання (як і в більшості вищих педагогічних курсів) становив три роки, з яких два призначалося на теоретичний курс і рік – на практику. Зауважимо, що порівняно з дореволюційними вчительськими семінаріями, термін навчання був скорочений на один рік, проте тривалість кожного навчального року була подовжена на 11 місяців.

Питання про приміщення, в якому розпочали свою роботу Сумські вищі педагогічні курси, досі є остаточно не з’ясованим. Одні дослідники вважають, що це була споруда колишнього Сумського єпархіального училища, інші ж наполягають, що це – приміщення Сумського реального училища (нині школи № 4). Однак, відкрившись у будинку по вулиці Петропавлівській, заклад невдовзі перемістився на вулицю Троїцьку і тільки в 30-х роках вже Сумський інститут соціального виховання отримав в експлуатацію приміщення, де нині знаходиться корпус Сумської академії банківської справи.

Від початку існування заклад утримувався коштом губернського й частково місцевого бюджетів, а також добровільних внесків. У 1924/25 навчальному році на його потреби надійшло тільки 5737 крб. із 12210 крб. передбачуваних. У 1925 р. плата за навчання була невисокою, оскільки студентський контингент складався переважно з вихідців із бідних родин. Протягом першого навчального року на платній основі навчалося 11 студентів, а на безкоштовній – 61.

Першим директором Сумських педкурсів у 1924 р. був Г. Приймак, але незабаром його визнали недостатньо компетентним у здійсненні функцій керівництва закладом. Відповідно до рішення колективу у березні 1925 р. на цю посаду було висунуто Ю. Самброса, який виявив себе як творча й самовіддана людина з розвиненими організаторськими здібностями і педагогічним хистом. Його кандидатура була затверджена народним комісаріатом освіти, але через втручання Сумського окружного виконкому ухвалене рішення було скасовано. Офіційним керівником закладу був призначений комісаріатом директор (який у довоєнний період постійно змінювався), а справжнім авторитетним неформальним лідером залишився Ю. Самброс. Саме він активно «лобіював» якнайшвидше вирішення питання про відкриття Сумських вищих педкурсів перед виконкомом, займався укомплектуванням викладацького корпусу, систематично подавав пропозиції щодо вдосконалення педагогічного процесу. Задля поліпшення керівництва навчально-виховним процесом відповідно до рішення методкому була запроваджена посада завідувача навчальної частини, на яку було призначено Ю. Самброса. Тільки у 1925 р. було змінено чотирьох керівників закладу: Г. Приймака, Ю. Самброса, Й. Рожковського, І. Ведмедера. У 1926-1929 pp. цю посаду обіймав П.І. Вовченко.

Праця лекторів розпочалася ще до офіційного відкриття закладу. Восени 1924 р. був створений комітет курсів, на засіданнях якого обговорювалися умови прийому студентів, розроблялися навчальні плани й програми, інші організаційні, фінансові та змістові питання. Дещо пізніше були утворені навчально-контрольна комісія та методком, які займалися опрацюванням обліку академічної праці та конкретних методичних питань. До цієї комісії подавалися пояснювальні записки з детальним обґрунтуванням студентами причин пропуску занять, серед яких більшість становили участь у громадських заходах та чергування на кухні.

Необхідно наголосити на значному розвитку самоврядних засад у діяльності керівних органів закладу у 20-х pp. ХХ ст. Секретарство (головування) в методкомі здійснювали всі лектори по черзі, а також представники студентства. За ідеологічний бік протоколів відповідала адміністрація, а за редакційний – секретар комітету курсів. Таким чином, увесь викладацький і значною мірою студентський контингент залучався до вдосконалення життєдіяльності технікуму.

Керівництво технікумом здійснювалося правлінням – колегіальним органом, до складу якого входили: директор, його помічники, завідувачі відділами, представник від студентів, профспілки і два представники від викладачів. Звичним явищем у практиці ВНЗ було вирішення дискусійних питань між директором і рештою членів правління на користь останніх. У 1924 р. лекторсько-викладацький склад налічував 7 чоловік, але протягом навчального року поповнився ще трьома викладачами. «Піонерами» викладацького корпусу нашого закладу були в основному представники старої генерації інтелігенції, які мали значний досвід педагогічної діяльності: 1) Приймак Григорій Васильович – перший директор Сумських педкурсів, закінчив комерційний інститут, мав 23-річний педагогічний стаж, викладав математику і краєзнавство;

2) Самброс Юрій Пилипович мав незакінчену університетську освіту і 7-річний педагогічний стаж, викладав дисципліни соцвиху, українську мову та літературу;

3) Гончаров Іван Васильвич закінчив Покровську академію, мав 11-річний педагогічний стаж, викладав енциклопедію сільського господарства;

4) Бережний Михайло Олександрович мав незакінчену університетську  освіту, 5-річний педагогічний стаж, викладав фізику і хімію;

5) Лучинін Лев Васильович закінчив Духовну академію, мав
21-річний педагогічний стаж, викладав історію класової боротьби, історію господарства й історію культури;

6) Гармаш Григорій Якович закінчив медичний інститут, мав 1-річний педагогічний стаж, викладав педологію й суспільствознавчі дисципліни;

7) Ковальков Омелян Андрійович закінчив учительський інститут, мав 20-річний педагогічний стаж, викладав українську мову;

8) Онацький Никанор Харитонович закінчив Санкт-Петербурзьку художню школу, мав 19-річний педагогічний стаж, викладав малювання;

9) Дейнеховський Микола Петрович закінчив духовну семінарію, мав 26-річний педагогічний стаж, викладав співи;

10) Кулішов Михайло Гаврилович закінчив гімназію, мав 5-річний педагогічний стаж, викладав фізкультуру.

Шість викладачів відразу провадили навчання українською мовою, інші (росіяни за походженням) – російською. Станом на 1 січня 1925 р. з усіх установ професійної освіти в окрузі лише Сумські педкурси з першого дня свого існування здійснювали навчальний процес і вели документацію українською мовою.

У першій половині 20-х pp. народний комісаріат освіти України провадив курс на гуманізацію і гуманітаризацію навчально-виховного процесу в педагогічному ВНЗ, посилення краєзнавчого (регіонального) компонента його змісту та на реалізацію принципу практичної (виробничої) доцільності.

Організацією навчально-виховного процесу займалися так звані циклові (предметні) комісії, тобто об’єднання викладачів споріднених дисциплін на чолі з головою. Вони розподіляли навчальне навантаження між викладачами, здійснювали контроль за викладанням дисциплін, рекомендували кращих випускників до аспірантури тощо.

Під час здійснення педагогічного процесу на Сумських педкурсах за основу було взято офіційний навчальний план № 17 з урахуванням «місцевих відхилень».

Основою навчальних планів загальноосвітньої та вищої шкіл того часу була комплексна система. До них належали дисципліни трьох циклів: суспільствознавчого, виробничого й педагогічного. Навчальний план Сумських педкурсів у 1924 – 1925 навчальному році мав такий вигляд:

–    педагогічний цикл охоплював вступ до радянської освітньої політики та елементи соціального виховання (6 год.); вступ до наукової психології (2 год.); педологію (2 год.);

–    суспільствознавчий цикл складався з української мови (2 год.); всесвітньої й української літератури (3 год.); історії соціалістичного руху та РКП (2 год.); радянської конституції та радянського будівництва (2 год.);

–    виробничий цикл утворювала математика (4 год.); фізика (2 год.); хімія (2 год.); креслення (2 год.); біологія (2 год.); енциклопедія сільського господарства (2 год.).

Цей план відрізнявся від офіційного виокремленням психології в самостійну дисципліну (з огляду на її важливість для педагогічної діяльності) і перерозподілом годин на певні предмети. Зауважимо, що з часом зросла питома вага дисциплін суспільствознавчого циклу, а також було вдосконалено викладання педагогічних предметів з питань історії, теорії і практики. Статус універсальної педагогічної науки набуває педологія і близькі до неї дисципліни – анатомія й фізіологія, зорієнтовані на всебічне пізнання дитини.

У діяльності педтехнікуму протягом перших років існування були апробовані комплексний, ланковий, бригадно-лабораторний і метод проектів, ідеї яких запозичувалися зі світової реформаторської педагогіки й переносилися на місцевий ґрунт. З особливим ентузіазмом їх втілювали талановиті викладачі Ю. Самброс, Н. Онацький, К. Вишневська та інші, самостійно розробляючи методику викладання педагогічних дисциплін, до яких у тодішньому розумінні належали педологія, образотворче мистецтво, співи, фізкультура, рідна й «чужа» мови, педпрактика тощо. Вони наголошували на розвитку творчої особистості майбутнього вчителя шляхом залучення до історії й культури рідного краю, широко пропагували й практикували екскурсії, літературне й мистецьке студіювання і тощо.

У 20-ті pоки система народної освіти взагалі і педагогічної зокрема була зорієнтована на врахування та розвиток широкої громадської й особистої ініціативи. Власне, кожна раціоналізаторська пропозиція будь-якого викладацького колективу навчального закладу могла бути сприйнятою, обговореною і певною мірою врахованою.

У перші роки існування закладу життєдіяльність студентства була вкрай насиченою й підпорядкованою напруженій навчальній роботі. Свідченням цього може бути режим дня інтернату:

7 година – підйом;

7 – 8 година – зарядка, особиста гігієна тощо;

8 – 10 година – сніданок;

9 – 15 година – денні навчальні заняття;

15 – 17 година – обід;

17 – 19 година – вечірні заняття;

19 – 20 година – ланкова та індивідуальна праця;

23 година – сон, вимикання світла.

Левову частку часу становили денні й вечірні лекційні заняття, індивідуальна й групова (ланкова) праця. Цікаво, що під час проведення останньої студенти зазвичай вибиралися на берег річки, жваво обговорювали навчальні завдання, дискутували й приходили до спільної думки. Це дуже згуртовувало студентську спільноту, сприяло встановленню атмосфери приязності, взаємодопомоги і відповідальності за знання своїх товаришів. Поряд з цими очевидними перевагами ланкової системи вона мала й свої недоліки, які відразу були помічені викладачами. Як слушно зазначалося, «ланковий метод призводив до нівелювання індивідуальних здібностей курсантів». Викладачі закладу вважали за доцільне здійснювати облік успішності в індивідуальному порядку, а також нормування і встановлення пропорційності у громадських навантаженнях студентів. На пропозицію Ю. Самброса згідно з рішенням методкому у 1925 р. було скасовано механічний поділ студентства на ланки за алфавітною ознакою (що «не задовольняло ні курсантів, ні лектуру») і реорганізовано їх за принципом рівномірного розподілу сил на більш і менш активних. Це дало змогу «підтягнути» тих, хто відставав, через спілкування з кращими курсантами.

Вечірні заняття студентів Сумських педкурсів тривали по дві години щодня, крім неділі, причому три дні вони відбувалися під наглядом лектора, а три відводилися на самостійну працю під особисту відповідальність старости. Однак незабаром методкомом помітив перевантаженість студентів заняттями, повна відсутність у них часу на відпочинок. У зв’язку з цим скасовано вечірні лекції і запроваджено нормування денного лекційного навантаження в обсязі, що не перевищував 36 годин на тиждень.

Навчально-виховний процес у Сумському педагогічному технікумі значною мірою поглиблювався гуртковою, студійною й клубною роботою, яка розвивалася у світознавчому, мистецькому, хоровому, співочому, драматичному, спортивному та професійному гуртках. Найактивніше серед них діяли мистецький і співочий під керівництвом Н. Онацького та М. Дейнеховського. Зусиллями гуртківців випускалися стінгазети, листівки, виготовлялися театральні декорації, улаштовувалися вечірки, концерти. Під їх керівництвом при Червонозоряній рафінарні працювали осередки самоосвіти. Члени світознавчого гуртка виступали з доповідями (на такі теми, як «Сон», «Поява життя на Землі», «Теорія Дарвіна», «Марс та його характеристика»); учасники мистецького гуртка займалися малюванням з натури та створенням афіш; студкори засвоювали основи журналістської справи, слухаючи відповідні лекції, здійснювали аналіз статей, апробовували власний журналістський хист.

Студентське життя організовувалося на засадах широкого самоврядування й участі в управлінні навчальним закладом. Функціонували виконавче бюро студентів, комсомольська й профспілкова організації, секція незаможних селян, кооперативні і шефські об’єднання, численні гуртки і тощо.

Студенти й викладачі технікуму були зобов’язані брати активну участь у громадсько-політичному житті регіону і країни в цілому. Їх залучали до проведення колективізації селянських господарств, вчасного і повного виконання хлібозаготівель, вони організовували гуртки безвірників, комсомольські осередки та піонерські дружини у школах та ін. Широким фронтом розгорнулася боротьба за підвищення грамотності серед дорослого населення. Діяльність у цьому напрямі особливо посилилася після опублікування постанови ЦК ВКП(б) «Про роботу по ліквідації неписьменності» (17 травня 1929 p.), яка прямо вимагала активної участі студентства у цій справі. У Сумському педтехнікумі був ретельно розроблений облік навчальної й громадської роботи, який передбачав урахування всіх форм прояву особистісних характеристик студента: ступінь активності (за такими критеріями: висока, достатня, цілком задовільна, мала, слабка, відсутня); уміння працювати; загальна характеристика (включала такі компоненти: працьовитість, працездатність, ступінь громадської активності, політична грамотність, завантаженість дорученнями, організованість, дисциплінованість, чіткість у роботі, ставлення до академічної праці, наявність потреби в індивідуальній допомозі тощо); загальні висновки, у яких зверталась увага на недоліки студента, а також містилися рекомендації найдоцільнішого його використання в певній галузі діяльності – як організатора, адміністратора, комсомольського працівника, фахівця певного рівня (дошкільника, вчителя початкової школи або з певних предметів повної школи, піонервожатого тощо), наукового співробітника – відповідно до його здібностей і нахилів.

Спочатку облік успішності в педтехнікумі здійснювався за трибальною системою: «задовільно», «посередньо» та «незадовільно». Викладачам довелося докласти багато зусиль, щоб подолати рецидиви безграмотності та малограмотності у першокурсників, знизити диспропорції у їх знаннях. Серед студентів традиційно виділялася група, яка за браком попередньої підготовки гальмувала роботу всього курсу. З невстигаючими була налагоджена додаткова робота. Серед студентів першого навчального року найбільші прогалини були виявлені у знаннях із математики. Відповідно було збільшено кількість лекційних годин на її викладання і запрошено на роботу кваліфікованого викладача – професора М. Літінського, після чого ситуація докорінно змінилася. Тривалий час складною проблемою був низький рівень мовленнєвої культури, з метою подолання якої роботою у мовних гуртках охоплена більшість студентів; пізніше запроваджений такий порядок, згідно з яким студенти, які не склали іспиту на знання української й російської мов, не допускалися до випробувань на державних екзаменах. Варто зауважити, що від дня заснування заклад діяв за триместровою системою, і тільки у 1929 р. перейшов на семестрову, що істотно вплинула на підвищення якості академічної роботи.

У Сумському педтехнікумі суттєва увага приділялася організації та проведенню педпрактики та обліку її результатів. Педагогічна циклова комісія постійно наголошувала на необхідності посилення контролю за практичною підготовкою майбутніх учителів. На першому курсі студенти проходили практику у дошкільних установах; на другому – пасивну у школі; на третьому – активну шкільну (з поданням після його закінчення графічних конспектів, робочих планів та інших форм звітності).

У системі педпрактики (II курс – 9 днів; III курс – 15 днів) студенти під керівництвом викладачів обстежували місцеві заклади та установи наросвіти: ознайомилися з роботою шкільної ради, проводили анкетування серед учителів та учнів, під час яких з’ясовували організаційну структуру школи, склад дітей, довкілля, режим, засоби навчання і кошти; вивчали діяльність дитячих організацій (заснування загону, матеріальна база, суспільно-корисна праця, розваги, робота різновікових загонів, юнкорівський рух, форми обліку праці загону, зв’язок з батьками та ін.); характеризували ватажків серед дітей, актив і пасив, вивчали засоби впливу на дітей та здійснювали їх педагогічний аналіз, «дозування» основних форм навчальної роботи у групі та в родині, розвиток дитячої пам’яті (швидкість заучування, залежність обсягу й міцності репродукування від часу, обсягу матеріалу, темпу тощо); складали індивідуальні педагогічні характеристики дітей та ін. Ще відтоді стала поширеною практика роботи студентів у дошкільних закладах (дитячих майданчиках, садках, яслах) та в літніх оздоровчих таборах. Результати педпрактики узагальнювалися на звітній підсумковій конференції, яка з
20-х pp. у нашому навчальному закладі стала традиційною.

У довоєнний період у закладі існували різні форми отримання і вдосконалення фаху вчителя (шляхом стаціонарного й заочного навчання, екстернату, проведення курсів підвищення кваліфікації та перекваліфікації вчительства). Так, з 1927 р. при педтехнікумі почала діяти комісія для іспиту екстернатів на звання вчителя початкової школи. До змісту програми екстернату входили історія, географія, українська мова, література, біологія, математика. Претенденти складали письмові іспити з педагогіки (за обов’язковою та індивідуальною темою), а також давали усні відповіді. Особи, які успішно складали одержували від комісії тимчасові посвідчення для проходження річного стажу як педагоги-стажери, причому їхня праця оплачувалася на загальних підставах. Після стажування вони подавали до комісії звіт про свою педагогічну діяльність з офіційними референціями від місцевої інспектури. Затвердивши звіт, комісія видавала постійне посвідчення.

Серед найважливіших проблем, що були особливо актуальними для Сумського педтехнікуму, слід уважати строкатість рівня підготовки студентів, брак навчальної літератури, обладнання, пристосованого приміщення. Усупереч труднощам, навчальний заклад досяг значних успіхів у поширенні педагогічної освіти у краї.

У цілому за неповних шість років свого існування (з грудня 1924 по червень 1930 pp.) Сумський педагогічний технікум підготував 146 фахівців, які успішно працювали на ниві народної освіти та в інших галузях народного господарства. До них належать А.В. Семенцова, Заслужений учитель УРСР, нагороджена орденом Леніна; С.Д. Шоптенко, який у 1941 р. закінчив воєнний факультет Московського гідрометереологічного інституту; Г.М. Кублицький, який 29 років працював на кафедрі фізики Сумського педінституту та інші. Закінчивши технікум, молоді спеціалісти протягом року вдосконалювали свою майстерність під керівництвом досвідчених учителів, а потім одержували дипломи.

З розвитком промисловості та сільського господарства, розгортанням культурної революції в Україні зростала потреба в спеціалістах з вищою освітою, подальшому піднесенні загальноосвітнього рівня населення. У липні 1930 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про загальне обов’язкове початкове навчання», відповідно до якої з 1930/31 навчального року обов’язкова початкова освіта запроваджувалася повсюдно, а у промислових містах, фабрично-заводських районах та робітничих селищах розпочинався перехід до обов’язкового навчання в обсязі школи-семирічки.

В умовах посилення суспільної ролі школи поставала необхідність у подальшій перебудові системи народної освіти, вдосконаленні навчально-виховного процесу й підготовки учительських кадрів. Відповідно до постанови ЦК рекомендувалося терміново розгорнути мережу і контингент педінститутів, педтехнікумів, а також спеціальних педагогічних курсів та інших форм підготовки педагогів. Вирішенню цієї справи сприяли постанови липневого (1928 р.) і листопадового (1929 р.) Пленумів ЦК ВКП(б) «Про підготовку викладачів для педагогічних учбових закладів» (8 вересня 1927 р.), «Про підготовку викладачів у педвузах і педтехнікумах і перепідготовку вчителів» (8 березня 1929 р.) та ін.

17 квітня 1929 р. Президія Сумського Окрвиконкому, виходячи з потреб краю, ухвалила рішення порушити перед урядом республіки питання про реорганізацію Сумського педагогічного технікуму в інститут народної освіти.

Згідно з рішенням Президії Окрвиконкому перед Раднаркомом України було порушено відповідне клопотання 20 травня 1930 р. Колегія НКО УРСР ухвалила на початок 1930/31 навчального року здійснити реорганізацію Сумського педагогічного технікуму в інститут соціального виховання. Набір на перший курс орієнтовно встановлювався в обсязі 240 чоловік.

11 серпня 1930 р. Раднарком України постановою про реорганізацію мережі й системи педагогічної освіти затвердив такі типи педагогічних навчальних закладів республіки: вищі – педагогічні інститути, середні – педагогічні технікуми, дворічні й однорічні педагогічні курси. Серед педагогічних ВНЗ, затверджених на 1930/31 навчальний рік, значився і Сумський інститут соціального виховання, який готував учителів фабрично-заводських семирічок і шкіл колгоспної молоді. Термін навчання був установлений (як і раніше) трирічний. Велику допомогу в організації інституту надали Вінницький та Ніжинський педінститути. Сумський педтехнікум було переведено до Лебедина, де готували вчителів початкових шкіл.

Першим директором Сумського інституту соціального виховання став Сергій Іванович Прийменко (1930 – 1931 рр.). Передвоєнне десятиріччя характеризується високою плинністю керівних кадрів. У цей період в Інституті було змінено шість директорів: П.В. Гудзенко (1931 – 1933 pp.), Л.Т. Котко (1933 – 1934 pp.), І.Д. Семенов (1934 – 1936 pp.), Л.Б. Гаркуша (1936 – 1940 pp.), Д.Ю. Нукалов (1940 – 1941 pp.). Протягом першого навчального року інститут мав 4 відділи (факультети): соціально-економічний, мови та літератури, техноматематичний та агробіологічний. Навчальний процес здійснювався викладачами, об’єднаними в кафедри: діалектичного матеріалізму і політичної економії (керівник кафедри
доц. М.В. Бутко), педагогіки і дидактики (керівник кафедри професор Г.П. Попова), педології (керівник кафедри професор І.М. Рудченко), історії (керівник кафедри професор Ю.Я. Сапожников), мови і літератури (керівник кафедри доц. К.С. Вишневська), математики і фізики (керівник кафедри професор М.Г. Літінський). Інститут мав обладнані кабінети фізики, ботаніки, агробіології, педології та вчення про поведінку, хімічну лабораторію. Кількість кафедр стрімко збільшувалася, насамперед за рахунок суспільствознавчих.

Контингент студентів новоствореного інституту складався зі слухачів колишнього педтехнікуму. У першому навчальному році Сумський інститут соціального виховання почав діяти у складі трьох курсів. На 1 листопада 1930 р. на стаціонарному відділі навчалося 283 студенти. Усього в інституті налічувалося 360 студентів. Одночасно з відділами стаціонара були відкриті вечірнє й заочне відділення (з тих самих спеціальностей, що й стаціонарне), де вищу освіта отримували здебільшого вчителі, які вже працювали у школах, без відриву від виробництва. У 1930 р. на заочному відділі навчалося 127 чоловік.

Базою поповнення інституту новими студентами стали робітничі факультети (робітфаки) – середні навчальні заклади, в яких робітники й селяни отримували середню освіту, необхідну для вступу. Робітфаки проіснували з 1930 по 1939 рік. Їх очолювали кращі випускники інституту – А.І. Іщенко, А.І. Коровай, Л.О. Сабатовський, С.Є. Шерстюк. При інституті в Сумах працювали два робітфаки (вечірнє та денне відділення); філіали робітфаку знаходилися у Білопіллі й Тростянці. Денні робітфаки мали 3-річний термін навчання, вечірній – 4-річний. Студенти вечірнього робітфаку, крім останнього курсу, працювали на виробництві. У 1930 році на Сумському робітфаці готувалися до вступу в інститут 250 молодих робітників та селян. Бригади кращих лекторів інституту виїжджали в іногородні робітфаки. Ці заклади відіграли суттєву роль у підготовці кадрів радянської інтелігенції.

Інститут ширше, ніж технікум, розгорнув роботу екстернату, де можна було скласти іспити з будь-яких дисциплін й одержати диплом.

Разом із становленням інституту експериментальні форми організації навчально-виховного процесу було усунуто. На початку його існування практикувався переважно так званий бригадно-лабораторний метод навчання. У подальшому бригадний метод навчання був підданий нищівній критиці і визнаний «шкідливим». 19 вересня 1932 р. ЦБК СРСР прийняв постанову «Про навчальні програми і режим у вищій школі і технікумах», яка ліквідувала бригадно-лабораторний метод навчання, рекомендувала широко використовувати такі форми занять, як лекції, семінари, індивідуальні лабораторні роботи, заборонила всілякі колективні заліки і впроваджувала диференційований підхід до оцінки знань. Це упорядкувало навчальний процес, підвищило відповідальність студентів за результати своєї роботи.

Перший випуск фахівців Сумський інститут соціального виховання здійснив у червні 1931 року (за рахунок колишніх студентів технікуму, залишених для продовження навчання). Із 41 перших випускників інституту 28 були комуністами та комсомольцями. В ті роки країна відчувала гостру потребу в педагогічних кадрах, а отже, перший випуск учителів з вищою освітою став радісною й значною подією в житті міста – йому були присвячені статті й привітання, поміщені в Сумській окружній газеті «Плуг та молот». Серед випускників перших років існування інституту були Ф.Ю. Шерстюк, згодом доктор історичних наук, М.І. Чередниченко, у подальшому кандидат історичних наук, доцент Військової академії Генерального Штабу, генерал-майор. Десятки вихованців інституту плідно працювали на ниві народної освіти в різних містах України і Радянського Союзу.

У 1933/34 навчальному році Сумський інститут соціального виховання було реорганізовано в педагогічний інститут з чотирирічним терміном навчання, що дозволило суттєво поліпшити підготовку кваліфікованих учителів для повної середньої школи, ФЗУ, технікумів і робітфаків.

Він діяв у складі чотирьох факультетів: історичного, мови та літератури, хіміко-біологічного і фізико-математичного. На підставі наказу т. Затонського у 1935 – 1936 pp. заклад почав функціонувати як Сумський державний педагогічний інститут (СДПІ) у складі двох факультетів: фізико-математичного та біохімічного. Це було пов’язано з політикою уряду, спрямованою на посилення спеціалізації окремого вузу в певних галузях знань. У зв’язку з цим до Полтавського педінституту були переведені всі українські, а до Харківського – російські групи двох інших факультетів. До СДШ із Харківського педінституту було прийнято 137 студентів фізико-математичного та біохімічного факультетів. У 1938 р. у Сумському педінституті було поновлено історичний факультет, а у 1940 р. –
мовно-літературний, СДШ мав український та російський сектори. У перший навчальний рік інститут здійснив набір на них у такій кількості студентів:

Український сектор:                       Російський сектор:

історичний – 30;                             хімія – 30;

економічний – 30;                           фізика – 30;

біологічний – 30;                            мовно-літературний – 30;

математичний – 30.                        мовно-літературний – 30.

У 1934 р. на перший курс зараховано 240 осіб. Усього у ВНЗ у цей період налічувалося 600 студентів на стаціонарному відділенні, 512 – на робітфаках та 600 – на заочному відділенні. Варто зазначити, що особливо широка географія була у заочного відділення, яке обслуговувало 18 районів України та Росії.

Необхідно звернути увагу на специфіку національної політики уряду. Станом на 1935 р. у межах сучасної Сумщини працювали два педінститути: Сумський (український, з чотирирічним терміном навчання), який готував учителів для повної середньої школи, та Глухівський (український, дворічний), що готував учителів для неповної середньої школи, а також педагогічні технікуми: Глухівський (український, відділ шкільний), Конотопський (український, відділ шкільний), Охтирський (український, відділ шкільний з підвідділами дошкільним та комуністичного дитячого руху і російським сектором зі шкільним відділом), Лебединський (український, відділ шкільний), Путивльський (російський, відділ шкільний). Таким чином, система вищої та середньої педагогічної освіти була дуже розвиненою і до певного часу передбачала врахування національних інтересів населення Сумщини.

Історія нашого ВНЗ як соціального інституту повною мірою ввібрала дух радянської епохи у всіх його позитивних і негативних проявах. Так, у 1932 р. керівництво інституту проаналізувало причини значного відсіву студентів. Серед основних були визнані такі: хвороба родини, складні матеріальні обставини, брак шкільної підготовки і вилучення з лав інституту «соціально-чужого та націоналістичного елементу».

Відбувалася ретельна кадрова селекція, унаслідок чого у складі лектури ВНЗ не залишилося жодного співробітника з «першого лекторського складу». Найбільш фахово-обдаровані й досвідчені викладачі – представники «старої генерації» (у тому числі професори педагогіки та педології Г.П. Попова, І.М. Рудченко, Б.С. Гарговіц, В.Я. Торговець; І.П. Скляров – медицини, М.Г. Літінський, В.А. Скрильов – математики; Ф. Усик – історії та інші) були звинувачені у «некомпетентності», низькій якості викладання, «нерозробленості навчальних планів з методологічного боку» й зазнали гонінь. Переважна більшість з них належала до когорти відомих педагогів. Тільки у 1933 – 1935 pp. зі складу близько 40 викладачів було вилучено 29 осіб «класово-ворожих націоналістичних недобитків, що намагаються прищепити студентам буржуазно-націоналістичну ідеологію». Виявилося, що ворогів у радянської влади було значно більше, ніж симпатиків.

Одними з перших жертв репресивної політики стали викладачі дисциплін гуманітарного циклу: в.о. професора Ю. Самброс, учений Н. Онацький, доценти К. Вишневська, Т. Абрамович, які своїми натхненними лекціями демонстрували принади української мови, розкривали самобутність національної історії, освіти та культури.

Доцільно зауважити, що студентство не байдуже реагувало на тодішні методи фільтрації викладацьких кадрів. В історії СДПІ відомі приклади студентських акцій протесту проти звільнення з роботи улюблених викладачів. Так, у 1933 р. було виключено зі складу інституту студентів мовно-літературного факультету Т. Іванченко і М.А. Берестюк «за спробу організувати студентів на опір заходам дирекції у справі вилучення з інституту ворожої націоналістичної лектури».

У 1937 р. навчальний день у СДПІ складався із шести занять по 50 хвилин кожне.

Сумський державний педагогічний інститут тривалий час був центром удосконалення педагогічної майстерності в регіоні. У лютому 1937 р. була здійснена реорганізація заочного сектора у відділ підвищення кваліфікації педагогів. До компетенції цього відділу входили роботи екстернату, заочного й вечірнього секторів інституту.

Ще з кінця 20-х pp. при педтехнікумі працювали курси підвищення кваліфікації вчителів, якими була охоплена значна частина педагогів округу. З початку 30-х pp. курси вийшли на новий рівень можливостей, значно розширивши діапазон своєї діяльності. Зміст навчання на курсах, як і в закладі в цілому, зазнав уніфікації, ідеологізації, посилення авторитарних засобів педагогічної дії. Так, у 1933 р. наркомат надіслав до курсів підвищення кваліфікації при нашому закладі вказівку щодо викладання педагогічних дисциплін. Було рекомендовано висвітлювати ряд «найбільш актуальних питань», до яких належали: «боротьба з фашистськими та націоналістичними «теоріями» на педагогічному фронті в УРСР»; техніка уроку; дисципліна у школі; методи виховної роботи у школі. Вказівка спрямовувала на те, що «перша тема має з’ясувати слухачам зміст боротьби за розчистку теоретичного фронту УРСР від шкідливих націоналістичних теорій, що їх насаджувала так звана «Харківська педагогічна школа». Зокрема треба піддати критиці ту літературу, яку представники цієї школи випускали для масового вчителя». Друга тема повинна була озброїти вчителів матеріалами про техніку уроку, висвітлюючи як принципи побудови уроку, так і окремі його моменти (пояснення нового матеріалу, вправи, письмові роботи). Третя мала на меті ознайомлення курсантів із загальними принципами налагодження свідомої дисципліни у школі та методами педагогічного впливу на дітей, які її порушують. Рекомендувалося з’ясувати, яких дітей необхідно вважати «важкими», проаналізувати помилки, яких припускаються вчителі в роботі з ними, часом сприймаючи їх як цілком нормальних. Також указувалося на те, що порушення дисципліни ними є наслідком педагогічної безпорадності вчителя. Четверта тема мала висвітлювати питання громадської роботи учнів, піонервожатих та ДСВ, позашкільної роботи з дітьми, основні методи антирелігійного та інтернаціонального виховання. Отже, ціннісні пріоритети навчальних програм становили: боротьба з національної ідеєю, антирелігійне та інтернаціоналістичне виховання.

Аналогічні «лейтмотиви» властиві урядовим указівкам щодо викладання всіх предметів. Програма-план з української мови констатувала, що основною формою занять мають були лекції-бесіди, але частина матеріалу (головним чином історичні коментарі) необхідно подавати у вигляді лекцій. Проголошувалася боротьба з типовими помилками, з уживанням провінціалізмів, які засмічують мову, що було позитивним явищем. Водночас зазначалося, що лектор повинен повсякчас на конкретних прикладах показувати, як «контрреволюційні націоналістичні елементи шкодили на фронті мови». І далі пропонувався текст лекції: «Шкідники-націоналісти направляли розвиток української літературної мови на відрив від мови українських працюючих мас, протиставляли і відділяли її від інших мов Радянського Союзу, особливо від російської мови, орієнтуючи українську мову на польську й чеську буржуазні культури. Українські націоналісти вводили в мову архаїзми, надумані слова, викидали з української мови слова, спільні з російською мовою, боролися проти революційної термінології інтернаціональної лексики. Під керівництвом ЦК КП(б)У на чолі з т. Косіором і т. Постишевим українські націоналісти були розбиті».

Класові пріоритети окреслювалися і в програмах з інших предметів, які викладалися за офіційною схемою, що особливо згубно позначилося на гуманітарних науках. Будь-яка навчальна дисципліна тлумачилася як класова ідеологія, як засіб класового світопізнання і світобудови, як факт і фактор класової боротьби; розглядався її класовий генезис, партійність і соціальні функції; вчення Леніна і Сталіна про цей предмет як частину пролетарської революції; значення настановлень Й. Сталіна для розвитку науки; критика «антиденікінських концепцій (таких, як формалізм, контрреволюційний троцькізм, збронщизм, богданівщина, переденівщина», «критика буржуазно-націоналістичних «творів» Грушевського, Єфремова, Дорошкевича, Шамрая, Хвильового та інших, націоналістичного ухилу Скрипника»). Навчальний матеріал підпорядковувався ідеї перемоги всесвітньої пролетарської революції; виховні цінності полягали у гартуванні відданих борців комуністичного фронту.

У 1934 р. від НКО до інституту надійшла вказівка про зменшення питомої ваги «теоретичної педагогіки» і натомість збільшення методики викладання окремих дисциплін. Схоже, що вчителі й викладачі педагогічних ВНЗ, виснажені дійсно революційними потрясіннями й тривалими (не завжди плідними) пошуками в системі освіти, з полегшенням зітхнули після уніфікації навчальних планів і програм 1935 р. – нарешті з’явилася стабільність, упорядкованість, було покладено край хаосу й невизначеності. Разом з цим була поставлена крапка на небаченому злеті щирої непідробної творчої самодіяльності вчительства.

Напередодні війни інститут суттєво зміцнив свою матеріально-технічну базу. На початку 1931 р. під навчальний корпус був переданий найбільший на той час у Сумах триповерховий будинок, розташований у центрі міста по вулиці Радянській (нині вул. Петропавлівська). Сьогодні у цьому приміщенні знаходиться Сумська академія банківської справи. Він мав великі кімнати, 3 актових зали і багато підсобних приміщень. У ньому було обладнано 92 аудиторії, кабінети, лабораторії загальною площею 37 395 м, читальний зал на 100 відвідувачів, актовий зал на 500 місць. При інституті діяло п’ять студентських гуртожитків на 700 місць і 16 квартир для викладачів.

Було отримане нове устаткування для фізико-математичних кабінетів та лабораторій. Так, якщо у 1930 р. на ці потреби було асигновано 16 тис. руб., то у 1935 р. – 40 тис. руб., а у 1940 р. – 100 тис. руб. На навчальну працю у 1930 р. було асигновано 5 тис. руб., а у 1940 р. – 24 тис. руб. Закінчилося будівництво астрономічної обсерваторії, кафедри співпрацювали з промисловими підприємства міста та області.

При інституті працювало допоміжне господарство у розмірі 60 га, яке було основою харчової бази. У 1937 році на площі одного гектара закладено перший розсадник ботанічного саду, а в наступні роки розгорнулась робота щодо його розширення і вдосконалення, закладено велику кількість ділянок для спостереження за розвитком та селекцією рослин. Тільки протягом 1940 року було насаджено більше півтори тисячі дерев і кущів. У центрі саду розташовувалося приміщення ботанічної лабораторії.

У наслідок систематичного планового постачання в інституті створено досить значну бібліотеку, укомплектовану підручниками і літературою, необхідною для студентів вищої школи. За 1935 – 1941 pp. фонд бібліотеки збільшився від 30 до 110 тисяч книг. Крім того, він містив 23 тис. брошур з різних галузей знань і періодичні видання за останнє десятиріччя. В інституті систематично проводилася чистка бібліотечного фонду. Протягом 30-х pp. бригади викладачів систематично проводили рейди з метою «очищення книжкового фонду від опортуністичного бруду». Використання «нецензурної» літератури було заборонено навіть з метою критики.

У передвоєнний період активізувалася науково-дослідна діяльність викладачів та студентів ВНЗ, значно збільшилися асигнування на її проведення. У 1940 році вони становили 24 тис. крб. У період з 1935 по 1940 pp. було придбано обладнання загальною вартістю близько одного мільйона рублів (у тому числі вакуумні установки, мікроскопи тощо). У СДПІ було налагоджено випуск періодичних видань і друкованої наукової продукції. Видавалася багатотиражка «За більшовицькі кадри», а також «Наукові записки», де друкувалися праці викладачів. Тільки за два передвоєнні роки було випущено 5 серій наукових праць з усіх спеціальностей. Усе це було наслідком зміни акцентів офіційної політики в галузі вищої школи наприкінці 30-х pp.: за педагогічним інститутом нарешті визнано право провадити науково-дослідну роботу. До того часу він розглядався лише як методичний осередок, покликаний обслуговувати потреби загальноосвітньої школи.

У передвоєнний період на 14 інститутських кафедрах працювали 54 викладачі, більшість з яких були вихованцями нашого інституту. Якщо у
1930 – 1933 pp. в інституті не було доцентів та кандидатів наук, то у 1940 р. налічувалося вже 9 кандидатів наук, з них – 6 доцентів. Це було пов’язано насамперед з упорядкуванням номенклатури вчених ступенів.

Значних змін зазнав освітній рівень абітурієнтів інституту. Якщо раніше це були в основному юнаки та дівчата, які закінчили семирічку та робітфак, то наприкінці 30-х pp. – це головним чином, випускники десятирічок.

З року в рік кількість студентів стрімко зростала. У 1940 р. на 4 факультетах стаціонара навчалися 552 студенти, на заочному відділенні – 931 (усього 1483 особи). Збільшився й випуск фахівців: із 88 викладачів для повної середньої школи у 1936 році до 159 у 1940 р. Усього за 1930 – 1940 pp. інститут закінчили 1054 учителі математики, фізики, хімії та біології, історії, мови та літератури.

З початком Великої Вітчизняної війни звична життєдіяльність ВНЗ була порушена. 22 червня 1941 року відбувся мітинг студентів, викладачів та співробітників інституту. У період з 10 вересня 1941 р. по жовтень 1943 р. заклад не працював. Найцінніше устаткування лабораторії та кабінетів, найважливіші архівні матеріали були тимчасово евакуйовані у м. Чкалов (Оренбург).

У перші дні війни більшість студентів та працівників СДПІ були призвані до лав Червоної Армії, у тому числі: проректор інституту Г.С. Гавриленко, викладачі С.М. Гожієнко, В.С. Мусатенко, В.П. Півень, К.Г. Стельберг, A.M. Шугай, лаборанти Г.М. Кублицький, Г.Д. Остольський, багато студентів, випускників, серед яких були майбутні викладачі (В.М. Полохов, В.К. Шабаль).

Багато викладачів та вихованців інституту віддали своє життя за перемогу у Великій Вітчизняній війні. Серед них: проректор Г.С. Гавриленко; Герой Радянського Союзу, випускник інституту М.С. Майдан; поет, вихованець природничого факультету Іван Чумаченко; викладачі С.М. Гожієнко, В.Я. Півень, К.Н. Постольний, К.А. Стельберг; бухгалтер І.Г. Міщенко; студенти інституту І.М. Алешня, І.О. Гаврющенко, М.Я. Кальченко, Г.С. Самокиша, Б.К. Ткаченко.

Учасниками бойових дій були викладачі й співробітники інституту, які у повоєнний період тривалий час працювали у СДПІ: Г.С. Карпусь, В.Г. Сичов, Г.М. Батраченко, І.М. Злочевський, Є.П. Іванущенко, І.Н. Литвиненко, А.Ф. Скоробогатько, Л.С. Столярова, Г.Г. Мурашківська, О.М. Сабатовська, О.С. Скорик, В.П. Григор’єв, М.К. Бобок, В.М. Михайлюк, І.К. Лукаш, М.Д. Бонь та інші.

За бойові заслуги в боротьбі з німецьким фашизмом удостоєні урядових нагород Г.М. Батраченко, М.К. Бобок, В.Д. Глобін, М.Ю. Дзекунов, Є.П. Іванущенко, Д.П. Костенко, М.Н. Кравченко, Л.І. Ляшенко, О.С. Скорик, В.К. Шабаль, Г.В. Шаблінська, І.А. Шаповалов, Ф.М. Яловий та інші.

За доблесну працю в період Великої Вітчизняної війни, за організацію навчально-виховного процесу у складних воєнних умовах 23 викладачі та співробітники інституту відзначені урядовими нагородами, серед них: А.Є. Алмашина, М.Д. Бонь, В.Д. Жлобницький, А.К. Лисенко, І.К. Лукаш, В.М. Михалюк, Г.Г. Мурашківська, В.М. Полохов, Г.О. Русіна, О.М. Сабатовська, Т.П. Тараненко. Свідчення про їхні ратні звитяги зберігаються у музеї історії університету.

1 493218191 2 551659215 3 1809057242 4 344696126 5 1984262751 1984262751
location
Приймальня ректора
40002, Сумська обл., м. Суми,
вул. Роменська 87
+38(0542) 22-15-17, 68-59-02
E-Mail: rector@sspu.sumy.ua

Всі контакти

Електронний довідник

На сайті

На даний момент 236 гостей на сайті

Copyright © 1924 - 2019. All Rights Reserved.